- Популярні
- Коментарі
- Тегі
Ракун звичайний, або єнот-полоскун
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Категорія: Хижі ссавці
- Створено: Понеділок, 28 листопада 2022, 11:38
- Дата публікації
- Перегляди: 9295
Ракун звичайний, або єнот-полоскун, північний єнот (Procyon lotor)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Ракунові (Procyonidae)
Відмінні ознаки:
Статура щільна, кремезна; лапи короткі, з сильно розвиненою дрібною моторикою пальців. Сліди нагадують відбиток людської долоні. Голова широка з короткою загостреною мордою та округлими вухами. На мордочці контрастна чорно-біла «гангстерська» маска. Довжина тіла - 45-60 см, хвоста - 20-25 см. Вага - 5-9 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Зустрічається в Північній Америці від Панамського перешийка (включаючи острови) до південних провінцій Канади. Акліматизація проводилася в Німеччині, на півдні Білорусії та в Азербайджані; з пунктів випуску єнот перебрався до Франції та інших європейських країн. Для єнота-полоскуна найбільш придатними є змішані ліси зі старими дуплистими деревами та наявністю водойм або боліт.
Харчування:
Хижак,але практично всеїдний.
Спосіб життя:
Веде сутінково-нічний спосіб життя; денні години проводить у лігві. Тварини живуть поодинці, рідше невеликими сімейними групами (самиці з дитинчатами).
Особливості розвитку:
Самиці досягають статевої зрілості в однорічному віці. Самці – в 12-15 місяців. Вагітність триває близько 63 днів. Зазвичай народжується від 3 до 8 дитинчат. Очі відкривають на 18-20 день. У серпні-вересні, у віці 4-5 місяців, молоді єноти стають самостійними, але іноді виводок залишається при матері до самої зими. Тривалість життя - не більше ніж 20 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Всі острівні підвиди єнота-полоскуна: гваделупський єнот (Procyon lotor minor), багамський єнот (Procyon lotor maynardi), трес-массіасальський єнот (Procyon lotor incautus) вкрай нечисленні і потребують охорони. При цьому в Європі єнот внесений до "чорного списку" інвазивних (тобто шкідливих та небезпечних) для місцевої фауни тварин.
Найближчі родичі:
Види єнотів з роду Procyon: єнот-ракоїд (Procyon cancrivorus) та пігмейський єнот (Procyon pygmaeus).
Тварина і людина.
Полоскунів в США називають «лиходіями в масках», а в Північній Мексиці – «деревним Зорро», очевидно, підкреслюючи вміння єнота викручуватися із найскладніших ситуацій. Незважаючи на кумедний вигляд мордочки - характер полоскунів швидше досить спокійний, помірно повільний, іноді поважний. Тільки чорні, з білою облямівкою смужки шерсті, що утворюють «гангстерську маску», зовсім не пов'язані з його характером . Хоча, як стверджують, цьому звірятку притаманне деяке почуття гумору, але абсолютно далекий романтизм і жага мандрівок, адже спосіб життя його - осілий. Людей єнот не боїться, хоч і не може захиститися від них у разі небезпеки. Єдиний спосіб захисту - вміння прикидатися мертвим. Людина вирішила розселити єнота - полоскуна по всій земній кулі. Американці завезли його на Аляску та Багамські острови, «контрабандою» полоскун опинився в Австралії, де не прижився, а в 1936 році єнот прибув до Європи, і був випущений у деяких країнах (від Фінляндії та Німеччини, до Киргизії та Далекого Сходу). Опинившись у Європі, полоскун ймовірно, не зазнав жодного дискомфорту. Принаймні, більшість місцевих тварин виявилися йому знайомими ще за часів «заокеанського життя» - тут його зустріли ті ж вовки, лисиці, майже ті самі олені, і птахи, дуже схожі на американських. Досить кумедною виглядає історія розселення єнота-полоскуна у Німеччині. До Другої світової війни єнотів у великій кількості розводили на фермі у Вестфалії. Іноді кілька звірят здійснювали втечі з ферми й оселялися в місцевих лісах, але на них ніхто не звертав уваги. Після війни ферма була повністю зруйнована, доля єнотів достовірно невідома: чи то розбіглися, чи загинули, але ніхто не замислювався, що з ними сталось. Проте, на початку п'ятдесятих років почали проводити зоогеографічні дослідження, і виявили велику популяцію єнотів, щонайменше сотні пар. Причому цікаво, що колись на мисливських угіддях, де було багато лисиць і борсуків - цих тварин не залишилося - єноти їх просто витіснили. Наприкінці 30-х років ХХ століття, а потім і в 1962 році, цих звірів із цінний хутром у масовій кількості розселяли на території тодішнього СРСР – у Середній Азії, Азербайджані, Росії (Дагестані та Приморському краї), Україні та Білорусії. На території України єноти вдало прижилися у 30-х роках, але були повністю знищені під час Другої світової війни. Повторні спроби акліматизації успіху не мали. Однак, регулярні появи цього звіра зареєстровані останнім часом в областях, що межують з Польщею та Білорусією.
Вовк сірий
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Категорія: Хижі ссавці
- Створено: Понеділок, 28 листопада 2022, 11:24
- Дата публікації
- Перегляди: 20062
Вовк, або вовк сірий (Canis lupus)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Псові (Canidae)
Відмінні ознаки:
Розміри і загальна вага вовків залежать від географічної приналежності. Степові вовки в порівнянні з лісовими - менші за розміром, світлішого, тьмяно-жовтого забарвлення, особливо взимку, коли їхня шерсть змінює своє забарвлення на біле-сіре. Довжина тіла досягає 135-160 см, хвоста —40-52 см. Вага – 45-60 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Розповсюджені тварини в Європі, Азії та Північній Америці, але в багатьох частинах ареалу вид є рідкісним. В Україні зустрічається на всій території, найчастіше в лісовій зоні та в Карпатах. Живе у степах, напівпустелях, тундрі, лісостепу, за можливості уникає суцільних лісових масивів.
Харчування:
Вовк — високорозвинений хижак, який добуває їжу активним пошуком та переслідуванням жертв. Основну частку харчування становлять копитні тварини, також туди входять зайці, дикі кролі, мишоподібні гризуни. В південних частинах ареалу вовки поїдають і деякі рослинні корми — різні ягоди, дикі та садові фрукти (падалку), навіть гриби.
Спосіб життя:
Активні переважно в нічні години, але іноді їх можна зустріти і вдень. Вовки сильно прив'язані до свого лігва, і полюють в межах чітко визначеного, хоча й досить великого району. Ділянки окремих родин ізольовані одна від одної, ніколи не пересікаються, і суворо охороняються своїми господарями.
Вовки поєднуються в зграї, які складаються з 5-10 особин. Основу зграї складають батьки з цьогорічним виводком. Інколи до зграї приєднуються торішні тварини та одинокі самці. Зазвичай, потомство дає лише домінантна пара, але у великих зграях спарюватися можуть й інші. Пари у них утворюються на невизначено довгий строк, практично на все життя. Спілкуються між собою голосним виттям, де кожен звук та інтонація залежить від ситуації та навколишніх обставин. Добре розвинута міміка також є допоміжним елементом комунікації між представниками виду.
Особливості розвитку:
Досягають статевої зрілості на другому році життя, а самиці — тільки в трирічному віці. Вагітність триває 65 - 75 діб. У виводку в середньому 5-6 сліпих, вкритих рідкою бурою шерстю вовченят. Мати годує їх молоком впродовж 1,5 місяців, батько весь цей час постачає їй їжу. Незважаючи на те, що вовки дуже турботливі батьки, в перший рік життя гине до 80% вовченят. Тривалість життя в природі становить 15-20 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції: Відсутній
Найближчі родичі:
Луговий вовк або койот (Canis latrans), рудий вовк (Canis rufus), ефіопський вовк (Canis simensis), звичайний або азійський шакал (Canis aureus).
Тварина і людина.
Раніше, вовк мало в кого викликав симпатії, - страх і ненависть до цієї тварини панувала у "темні безпросвітні часи" завдяки здобутій поганій славі людожера. Вважають, що ці тварини тільки й думають, де в лісі їм підстерегти сучасну Червону Шапочку. Згідно з біблійними текстами, бог створив усіх хижих, які населяли землю, щоб покарати безбожних людей. На мешканців Єрусалиму, які відмовилися прийняти істинну віру, він наслав вовка з пустелі, щоб їх знищити. Пізніше католицька церква спробувала знову скористатися цим поясненням. У 18 столітті католицькі священики стверджували, що звір, який спустошував Жеводан, був посланий Господом на покарання безбожникам і нечестивцям. Тоді з липня 1764 по червень 1767 року в Жеводані, на півдні Оверні, 101 особа (з них 80 жінок та дівчат) загинули від нападів, які приписувалися вовку неймовірних розмірів. Злочини, можливо, були скоєні кількома вовками, а може, і кількома людьми, але регулярність цих нападів протягом трьох років сприяла народженню легенди про «Звіра» - диявольськи жорстоку істоту. На жаль, історії було відомо кілька так званих «звірів», які були не настільки знамениті, як вовк з Жеводана, але були не менш небезпечні. Насправді, вистачало іноді одного вовка, щоб учинити страшні спустошення. До того, як Луї Пастером була створена вакцина від сказу, у світі не існувало надійної захисту від цієї недуги, яка призводила до болісної смерті. Вовки, уражені цією хворобою, втрачали страх перед людиною, і були дуже небезпечні. Починаючи з 19 століття, боротьба зі сказом і стала однією з головних причин винищення вовків. Втім, для народів, які займаються сільським господарством, вовк завжди був ворогом. У свідомості європейців - вовк був похмурою, підступною істотою, що вбиває людей і худобу, ставав нічним кошмаром. Вважалося, що той, хто продав душу дияволу, в період, коли місяць у повні - перетворюється на вовка -перевертня.
Лев
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Категорія: Хижі ссавці
- Створено: П'ятниця, 19 червня 2015, 14:27
- Дата публікації
- Перегляди: 57137
Panthera leo
Ряд Хижі
Родина Котячі
Вид хижих ссавців, один з чотирьох представників роду пантера (Panthera) , що належить до підродини великих кішок (Pantherinae) у складі родини котячих (Felidae) . Є другою за величиною після тигра кішкою – вага крупних самців може досягати 250 кг.
Історичний ареал лева був значно ширший сучасного – ще у ранньому середньовіччі лев зустрічався на всій території Африки, окрім пустель і тропічних лісів, також його можна було побачити на Близькому Сході, Ірані і навіть у південній Європі. У Північній і Північно-Західній Індії лев був звичним хижаком. Однак переслідування з боку людини і знищення середовища існування призвели до того, що в Африці лев зберігся лише на південь від Сахари, його ареал у даний час розірваний. В Азії невелика популяція існує у Гирському лісі (в Індійському штаті Гуджарат).
