Рівненський зоопарк

Гуанако

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Категорія: Травоїдні ссавці

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:36

Дата публікації

Перегляди: 4624

Гуанако (Lama guanicoe)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Гуанако - тварина стрункої, легкої статури. За пропорціями нагадує оленя або антилопу, але з більш витягнутою шиєю. Довга шия гуанако служить балансиром при ходьбі та бігу. Гуанако має великі очі з довгими, густими віями і досить великі рухливі вуха. Шерсть довга, густа, забарвлення верхньої частини спини та шиї червоно-коричневе. Живіт, ноги і шия знизу майже білі, межа кольору між темним і світлим забарвленням виражена різко. На «обличчі» гуанако шерсть темна, а вуха світло-сірі. Цим тварина відрізняється від вікуньї, у якої і мордочка, і вуха коричневі (забарвлення інших частин тіла подібна).

Довжина тіла  - 120-175 см, хвоста - 15-25 см, висота в загривку - 90-130 см (незалежно від статі). Вага - 115-140 кг (самці трохи більше за самиць).

Розповсюдження та місця проживання:

Ще на початку ХХ століття гуанако мешкали на великій території Південної Америки - у степах Гран-Чако (Аргентина), в саванах і пустелях Південної Патагонії, на узбережжі і навіть на Вогняній Землі. В даний час вони зникли на більшій частині ареалу, зберігшись лише в Андах, від південного Перу через Чилі та Аргентину до Вогненної землі. Невелика популяція є у горах західного Парагваю.

Мешкає в пампасах, напівпустелях та високогір'ях Анд. Піднімається до висоти 4000 м над рівнем моря. Переважно тримається в горах, піднімаючись до снігової лінії, але уникаючи снігових полів; у суху пору року спускається у вологі долини. Іноді ці тварини роблять справжні кочівлі.

Живлення:

Травоїдні тварини (основна їжа - трав'янисті рослини, багаторічні рослини, мохи), здатні тривалий час обходитися без води.

Спосіб життя:

У темний час доби гуанако відпочивають, на світанку починається активність, яка протягом дня кілька разів змінюється періодом спокою. Вранці та ввечері гуанако ходять на водопої. Живуть гуанако невеликими групами 2 типів. До першої групи входять гареми із самок з дитинчатами, очолювані одним дорослим самцем. Чисельність тварин у таких групах коливається від 3 до 20. Підраховано, що до гаремних груп входить лише 18% дорослих самців. Інші самці утворюють холостяцькі угруповання непостійного складу, куди стікаються молоді тварини, які не встигли завести свій гарем, і верблюди, які вже втратили прихильність прекрасної статі.

Особливості розвитку:

Статевозрілими самиці стають до 2 років, самці - до 2,5-3 років. Вагітність триває 11 місяців. Народжується одне, рідко два дитинчати, вагою близько 6 кг. Молочне годування триває 4 місяці.

Тривалість життя – 20 років; у неволі - до 28 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Рідкісна тварина, чисельність у природі скорочується. Занесена до Червоної книги МСОП, II Додаток СІТЕS.

Найближчі родичі:

Лама (Lama glama), а також інші види верблюдових Південної Америки – вікунья або вігонь (Vicugna vicugna) та альпака (Vicugna pacos).

Тварина і людина.

Гуанако – один із двох видів диких безгорбих верблюдів Нового Світу (другий дикий вид – вікунья). Споконвіку на цю тварину люди полювали заради шкіри та м'яса. Але гуанако як об'єкт мисливського промислу, саме він є родоначальником домашнього безгорбого верблюда - лами. Вважається, що одомашнення почався ще близько 5000 років тому. Тварин використовували і як в'ючні, і стригли для отримання вовни. Про те, що гуанако грає в житті людей дуже важливу роль, говорить той факт, що в Аргентині є місто, назване на честь цієї тварини – Гуанако. Гуанако грали велику роль у житті індіанців техуельче, - ця тварина давала їм м'ясо, кістку та шкури для виготовлення домашнього начиння та знарядь праці. В 1520 Антоніо Пігафетта, ймовірно, першим з європейців побачив гуанако. Його показали індіанці, яких згодом Пігафетта назвав патагонцями, тобто «великогоми», у них на ногах були масивні мокасини, пошиті зі шкур гуанако. Пізніше і всю цю місцевість почали називати на честь корінного населення Патагонія. В даний час на ранчо в Андах гуанако розводять у неволі заради хутра, з якого роблять одяг та прикраси. Він нагадує лисій і використовується як у натуральному вигляді, так і забарвленим.

Зебу

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Категорія: Травоїдні ссавці

Створено: Четвер, 17 листопада 2022, 09:41

Дата публікації

Перегляди: 3962

Зебу (Bos taurus indicus)

Ряд: Парнокопитні  (Artiodactyla)

Родина: Бикові (Bovidae)

Відмінні ознаки:

Від європейської корови зебу відрізняється наявністю на загривку великого горба, іноді опушеного по краю шерстю, і складками між передніми ногами. Довжина тіла - до 200 см. Висота в загривку - 90-140 см. Вага становить 80-400 кг (залежно від породи).

Розповсюдження та місця проживання:

Заселяє регіони з тропічним та субтропічним кліматом. Зебу родом з Індонезії, зараз у напівдикому стані живуть в Африці, Індії, в Азербайджані, навіть у Бразилії. В Африку та на Мадагаскар їх завезли кілька століть тому, швидше за все для ритуальних цілей.

Харчування:

Трав'яниста рослинність.

Спосіб життя:

Типова стадна тварина з денною активністю.

Особливості розвитку:

Статева зрілість настає у 1,5 - 3 роки. Вагітність триває 285 днів. Зазвичай народжується одне теля, двійні досить рідкісні. Вага маляти - 22-25 кг.  Зебу може народжувати у віці близько трьох років. Тривалість життя - 10 років та більше.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Свійська тварина.

Найближчі родичі:

Дагомейська карликова худоба, угорська степова худоба, африканська худоба ватуссі, шотландська (шетландська) високогірна худоба та відновлений тур (Bos taurus primigenius).

Тварина і людина.

В Індії зебу і корови взагалі користуються у людини особливим пієтетом, вважається, що вбивця корови неодмінно потрапить у пекло: «Вбивцям корів уготовано гнити в пеклі стільки років, скільки було волосків на тілі корови». З Індії людина розселила цих корів по всьому світу - найперше в тропічні і субтропічні регіони. Живуть тварини в Бразилії, на Кавказі, в ряді країн Азії. Але ніде зебу не користуються такою популярністю, як в африканських країнах. Вони увічнені на гербах Нігеру, Ботсвани та Мадагаскару. Причому на таємничому та загадковому острові Мадагаскар, зебу, популярні більше ніж лемури, і хоча їх їдять та приносять у ритуальні жертви, досі поголів'я зебу тут вище, ніж чисельність населення. У Європі особливо популярні карликові зебу. За умовами утримання карликові зебу нічим не відрізняються від звичайних корів, хіба що в 3 рази менше обходиться витрати на утримання, споживання корму, площа загону, витрати на транспортування, ніж у звичайної корови.

Верблюд двогорбий

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Категорія: Травоїдні ссавці

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:22

Дата публікації

Перегляди: 8655

Бактріан, або верблюд двогорбий (Camelus bactrianus)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Зовнішній вигляд настільки характерний, що не дозволяє сплутати його з будь-якою іншою твариною: наявність двох горбів різко відрізняє його від одногорбого верблюда. Довгі ноги закінчуються роздвоєною ступнею, що спирається на мозольну подушку. Копит як таких немає - кожна частина роздвоєної ступні закінчується подобою кігтя. У двогорбого верблюда дуже довга, вигнута шия, що прогинається вниз і потім знову U-подібно піднімається вгору; голова знаходиться на одному рівні з плечима.

Довжина тіла  сягає 250-360 см, хвоста - близько 50 см. Висота в загривку - 180-210 см (разом з горбами до 250 см). Вага - 500-700 кг.

Розповсюдження та місця проживання:

Дикий двогорбий верблюд (хаптагай) нині зустрічається у важкодоступних місцях Монголії та Китаю, домашній двогорбий верблюд - у східній частині Центральної та Середньої Азії, Монголії та сусідніх територій Росії та Китаю. Мешкає переважно у степових та напівпустельних районах.

Харчування:

Трава, листя, колючки тощо.

Спосіб життя: 

Стадна денна тварина. Дорослі самці нерідко зустрічаються й поодинці. Хаптагаї тримаються зазвичай невеликими стадами по 5-20 голів (іноді до 30), які в основному складаються з самок і молодняку; ватажком є домінантний самець. До табуна верблюдів можуть входити і молоді статевозрілі самці, але не в період гону.

Особливості розвитку:

Статевої зрілості досягають у 3 річному віці для самиць, 6 річному – для самців. Після  13-місячної вагітності народжується 1 малюк (двійня у бактріанів вкрай рідкісне явище). Самиці народжують стоячи. Через 2-3 години новонароджений встає на ноги, через кілька місяців впевнено пересувається характерною інохіддю. Самка годує малюка молоком понад рік. Відомі довгожителі, які досягли 50-річного віку.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Популяція диких верблюдів налічує лише кілька сотень голів. Їх подальше виживання у найближчі десятиліття перебуває під сумнівом навіть попри охоронні заходи.

Найближчі родичі:

Інші представники родини верблюдових (Camelidae), що поєднує три сучасні роди: верблюдів (Camelus), лам (Lama), вікуній (Vicugna).

Це цікаво:

Червоні кров'яні тільця у верблюдів не круглі, як в інших ссавців, а овальні. Такі тільця пластичніші, покращують кровотік і перешкоджають витокам більш рідкої частини крові в інші тканини при підвищенні температури, інакше тіло верблюда виявилося б сильно зневодненим. Саме тому бактріани та дромедари можуть довго обходитися без води. У бактріана великі, що звисають набік, горби. Він краще за дромедара переносить сильні холоди. Бактріана нерідко  відпочиває у снігу після денного переходу. Крижані вітри Центральної Азії не завдають йому жодної шкоди. На відміну від дромедара, шкіра в нього дуже товста.  У носі бактріан, як і дромедар, має складну систему складок слизової. Вони захищають дихальні шляхи і перешкоджають втраті вологи при виході - тобто це універсальні непотоплювані кораблі пустелі.  Це здасться дивним, але саме верблюдів довгий час підозрювали в тому, що ці тварини можуть обходитися взагалі без сну. Причина цих підозр була цілком обґрунтована. Верблюди відносяться до жуйних тварин. Вдень їм доводиться постійно щипати траву, щоб повністю набити свій шлунок, а всю ніч жувати жуйку. Виходить, їм ніколи спати. І все ж таки верблюди сплять. Тільки сон у них дрібний. Одні частини мозку сплять, інші - не сплять, керуючи рухом жувальних м'язів.

Альпака

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Категорія: Травоїдні ссавці

Створено: Вівторок, 15 листопада 2022, 16:43

Дата публікації

Перегляди: 5837

Альпака (Vicugna pacos)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Домашня парнокопитна тварина, що нагадує низькорослу ламу, має м'яке і довге руно (з боків його довжина досягає 15-20 см). Забарвлення тварин цього виду має понад 24 натуральні відтінки. Довжина тіла - 70-80 см. Висота в загривку сягає 94-104 см. Вага - 55-70 кг.

Розповсюдження та місця проживання:

Розводять у високогірному поясі Південної Америки (Анди) біля Еквадору, південного Перу, північного Чилі та західної Болівії. Тут же трапляються і повторно здичавілі альпаки. Пасуться на високогірних пасовищах, на висоті 3500-5000 метрів.

Харчування:

Травоїдні альпаки харчуються різноманітною рослинною їжею. Особливих переваг немає, тому кормом служать: трава, молоді пагони чагарників, листя дерев та багато інших видів рослинності.

Спосіб життя:

Стадні тварини, активні вдень. Живуть невеликими груповими спільнотами на чолі з провідним самцем.

Особливості розвитку:

Статевої зрілості досягають у 2 роки. Після 11-місячної вагітності народжується 1 малюк, якого мати вигодовує молоком до 6-12 місяців. У природі живуть 15-20 років, термін життя в господарствах лімітується фермером, у зоопарках доживають до 25 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Відсутній. На сьогоднішній день тільки в Південній Америці мешкає близько трьох мільйонів альпак, більшість з яких населяє Перу.

Найближчі родичі:

Вікунья, чи вігонь (Vicugna vicugna), та інші види верблюдових Південної Америки – лама (Lama glama) і гуанако (Lama guanacoe).

Альпака і людина.

Основною цінністю альпак є їх незвичайна шерсть. На перший погляд громіздкі, альпаки насправді виявляються дрібними 70-кілограмовими тваринами зростом не більше одного метра, які після стрижки мають дуже беззахисний вигляд. Вовняний покрив на боках тварини може досягати 23 см, тому візуально дикі тварини (яких не стрижуть) виглядають набагато більшими за своїх домашніх родичів. Вирощують альпак для отримання вовни, з якої роблять теплі та м'які ковдри, пледи та одяг, а із хутра роблять предмети для дому. З огляду на зовнішній вигляд шерсті, альпак поділяють два різновиди: Уакайа і Сурі. Першим властива довга шерсть, що має вигляд кісок, у других шерсть нагадує м'який плюш. Хутро альпак дуже схоже на овече, але в багато разів перевершує його за властивостями. По-перше, воно не має жирових складових, тому не мажеться і не притягує пил. По-друге, шерсть альпака в 7 разів тепліша, ніж у овець, не викликає алергічних реакцій, тому активно використовується у виробництві дитячих товарів. На території Перу існують спеціалізовані фермерські господарства, які займаються розведенням та селекцією цього виду тварин. Проте більшість тварин цієї популяції, як і раніше, мешкають на приватних фермах у кількості 50–80 голів. Останнім часом фермери об'єднуються у кооперативи, і тоді чисельність загального стада може сягати 40–45 тисяч голів. Але альпаки не є домашніми тваринами у традиційному розумінні. Це одомашнені гірські тварини, які мешкають також і в дикій природі. Альпаки можуть боятися дотиків рук, вони від народження дуже допитливі (навіть занадто) й здатні самі поранитися, активно користуються нюхом. Альпаки мають лагідну мирну натуру поведінки. На відміну від лам, гуанако і верблюдів, вони рідко плюються в людей, з'ясовуючи, таким чином, стосунки лише один з одним при змаганні за їжу, та потрапляння в людину можливо зазвичай випадковим чином. Лами і альпаки при схрещуванні дають потомство під назвою уаріс, а вікуньї та альпаки під назвою paco-vicuna. Такі  гібриди не здатні розмножуватись, але мають дуже м'який характер і тому ідеально підходять на роль домашніх вихованців.