Журавель вінценосний
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: П'ятниця, 11 листопада 2022, 10:51
- Дата публікації
- Перегляди: 6447
Журавель - вінценос південний, або східний вінценосний журавель (Balearica regulorum)
Ряд: Журавлеподібні (Gruiformes)
Родина: Журавлині (Gruidae)
Відмінні ознаки:
Оперення тіла переважно блідо-сіре — світліше у порівнянні з північним вінценосом (B. рavonina). Крила здебільшого білі, але зустрічаються також золотисті, руді та коричневі пера. Як і у північного вінценоса на голові є великий чубчик, що складається
з жорсткого золотистого кольору пір'я, завдяки якому птах і отримав свою назву. На щоках є білі та червоні плями, а під підборіддям - горловий мішечок, здатний роздуватися.
Ноги чорні. Довгий задній палець дозволяє птахові легко утримувати тіло на гілці дерева або чагарників.
Зріст - близько 106 см. Вага - 3,5-4 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Зустрічається як на заболочених територіях, так і в степовій зоні сходу та півдня Африки. Часто мешкає поблизу людських жител та сільськогосподарських угідь.
Харчування:
Харчується як тваринною, так і рослинною їжею. Основу раціону складають трав'янисті пагони, насіння, безхребетні, а також дрібні хребетні тварини.
Спосіб життя:
Веде осілий або сезонно-кочовий спосіб життя. Птахи подорожують в межах ареалу залежно від пори року, збираючись групами навколо водойм у посушливий час і розсіюючись із настанням дощового сезону.
Тримаються великими зграями, нерідко разом з іншими видами журавлів, наприклад, з білошиїм журавлем (Bugeranus carunculatus), а також з чаплями і лелеками. У період розмноження розбиваються на пари, у цей час обидва майбутні батьки уважно стежать за тим, щоб на їхню територію не вторглися непрохані гості.
Особливості розвитку:
Свої гнізда із трави розташовують на землі. У кладці (найбільшій серед журавлів) – від 2 до 5 яєць. Інкубація триває близько місяця (28-31 дні).
Кладку насиджують обоє батьків. Вилуплюються сіро-коричневі пташенята. Вони залишають гніздо наступного ж дня, а за два-три місяці вже здатні здійснювати свої перші самостійні польоти.
Живуть журавлі досить довго. Спостереження показують, що у дикій природі тривалість життя птахів становить щонайменше 20 років, а умовах неволі їх вік може досягати 30 років і більше (рекорд 42 роки – зоопарк Франкфурт-на-Майні).
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Є два підвиди. Східноафриканський B. r. gibbericeps - зустрічається на сході Демократичної Республіки Конго та в Уганді, де він є національним птахом, представленим на її національному прапорі, і в Кенії до східної частини Південної Африки. У нього більша площа оголеної червоної шкіри обличчя над білою плямою, ніж у дрібнішої номінальної виду, B. r. regulorum (південноафриканський журавель - вінценос), що гніздиться від півдня Анголи до Південної Африки. У Рівненському зоопарку представлені обидва підвиди.
З шести видів журавлів, що мешкають на африканському континенті, східний вінценосний журавель вважається найбільш численним - за оцінкою орнітологів, сукупна популяція цього птаха складає 58-77 тис. птахів.
Найближчі родичі:
Північний (чорний, звичайний) журавель - вінценос (Balearica pavonina), що включає два підвиди: B. p. pavonina із Західної Африки (Малі, Буркіна-Фасо, Нігер тощо) і B. p. ceciliae, що зустрічається в Судані та Ефіопії.
Журавель-вінценос і людина.
Стародавня африканська легенда свідчить, що одного разу великий вождь, заблукавши під час полювання, звернувся за допомогою до різних тварин, що зустрічалися на його шляху. Він просив зебру, антилопу та слона вивести його туди, де було його плем'я. Проте всі вони відмовили вождеві, нагадавши йому, як він безжально полював на них та їхніх дитинчат. І коли старий вождь уже втратив будь-яку надію, він побачив зграю журавлів, які й показали йому дорогу до села. На знак подяки вождь наказав ковалю викувати кожному птахові золоту корону. Через кілька днів журавлі повернулися і розповіли, що інші звірі із заздрощів зірвали та розтоптали їхні корони. Тоді мудрий вождь покликав чаклуна, який торкнувся голови кожного птаха, і на голові у них виросли корони із золотого пір'я. Нині східний журавель - вінценос є одним із національних символів Уганди та зображений на національному прапорі та гербі цієї країни.
Гуска сіра
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Четвер, 10 листопада 2022, 17:53
- Дата публікації
- Перегляди: 4361
Гуска сіра (Anser anser)
Ряд: Гусеподібні (Anseriformes)
Родина: Качкові (Anatidae)
Відмінні ознаки:
Один із найвідоміших видів диких гусей. Оперення - сірувато-буре з хвилястим малюнком на шиї та череві. Має світле оздоблення пір'я на спині. Дзьоб рожевий або помаранчевий. Самець помітно більший за самку.
Птах завдовжки до 70-90 см, розмах крил 147-180 см. Вага − 2,1- 4,5 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Гніздиться на тихих водоймах Північної та Центральної Європи, а також у помірному поясі Азії аж до Далекого Сходу. Зимує у Південній Європі та Азії, іноді у Північній Африці. Населяє оточені очеретами водойми зі стоячою водою: болота, озера, риборозвідні ставки тощо. Зустрічається і на трав'янистих болотах та заливних луках, вибираючи найнедоступніші місця.
Харчування:
Харчується рослинною їжею: травою, злаковими, ягодами. Навесні годується на водоймах, поїдаючи водні рослини, молоді сіянці та озиму. У період розмноження харчується майже виключно водними та луговими рослинами.
Спосіб життя:
Зграйний птах, що веде денний спосіб життя (найбільш активний в ранкові та перед сутінкові години).
Особливості розвитку:
Гніздо з рослинного матеріалу (в основному зі стебел і листя очерету) обладнують на деякій відстані від води, в місці, що добре оглядається. Будує його лише самка, самець тим часом зайнятий охороною території.
У кладці від 4 до 12 білих, з палевим або зеленим відтінком яєць, які протягом 28-30 днів насиджує тільки самка. Маса одного яйця сірої гуски становить 140-240 г. Якщо гуска вимушена покинути ненадовго гніздо, вона вкриває яйця зверху власним пухом. Самець у цей час знаходиться неподалік, попереджаючи криками про небезпеку. Пташенята, обсохнувши під крилами самки, залишають гніздо. Вже через кілька днів обоє батьків ведуть пташенят до води, де гусенята вчаться шукати корм. Живуть у середньому 4-5 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Звичайна мисливська птиця.
Найближчі родичі:
Інші види роду – наприклад, білоший (Anser canagicus), гірська гуска (Anser indicus) та білолоба гуска (Anser albifrons).
Гуска сіра і людина.
Коли кочові племена галлів розгромили римське військо, частина римлян сховалася на Капітолійському пагорбі, захищеному скелями. Тоді галльський вождь Бренн зібрав найсильніших і найправніших воїнів і відправив їх на штурм. Опівночі великий загін галлів зібрався біля підніжжя Капітолійського пагорба. Мовчки, допомагаючи один одному, вони почали дертися по скелі. Насилу перші галли досягли вершини, за ними піднялися інші воїни і стали біля підніжжя стіни готуватися до штурму. Усередині цитаделі була тиша: втомлені захисники фортеці спали. Заснули й вартові. Навіть собаки, чуйні до всякого шереху, нічого не почули. Раптом у нічній тиші загуркотіли і заляскали крилами священні гуси, що знаходилися у храмі богині Юнони. Незважаючи на голод, пов'язаний з облогою, римляни зберігали гусей Юнони і годували їх, але вдосталь нагодувати не могли. Голодні гуси стали особливо неспокійними і зчинили крик, який розбудив римських вартових. Побачивши, що їх виявлено, галли кинулися на напад. Зав'язалася запекла сутичка. Мечами, списами, камінням, дротиками, руками, щитами римляни звалювали у прірву ворогів. Скоро всі галли, що піднялися на скелю, були перебиті, а Капітолій врятований. Священні гуси Юнони були нагодовані, а начальник варти, що ледве не пропустив ворога, скинутий зі скелі. Наші запорізькі козаки також використовували як вартових не собак, а гусей та півнів, які завжди справно та вчасно попереджали їх про можливу небезпеку.
Гуска єгипетська
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Четвер, 10 листопада 2022, 12:06
- Дата публікації
- Перегляди: 3761
Гуска єгипетська, або каргарка нільська (Alopochen aegyptiacus)
Ряд: Гусеподібні (Anseriformes)
Родина: Качкові (Anatidae)
Відмінні ознаки:
Типовий зовнішній вигляд гусеподібного птаха. Шия довга, відносно тонка. У зовнішньому вигляді поєднуються охристі, глинисті, бурі тони. У центрі грудей - темна пляма, характерні широкі шоколадні окуляри навколо очей, різкий контраст між верхом і низом шиї. Дзьоб рожевий, біля основи облямований коричневою смугою, ноги високі, червоні. Крила контрастні, білі з темними маховими, розвинене металево-зелене дзеркальце, вище за нього по білому тлі проходить темна смуга. Статевий диморфізм виражений слабо: оперення у самців і самок однакове, але самці трохи більші за самок. Вага -1.6-2кг (самка) до 3кг (самець).
Розповсюдження та місця проживання:
Птахи широко поширені в Африці (крім пустель і густих лісів). Найбільші популяції - у Нільській Долині та на південь від Сахари. Цих гарних птахів нерідко можна спостерігати по сусідству з чаплями, лелеками, гіпопотамами і навіть крокодилами. Відважні гуси безстрашно здійснюють поїздки на спинах гіпопотамів. У Великобританії та Нідерландах є дикі популяції, які були завезені у XVIII-му столітті.
Харчування:
Харчуються насінням, листям, травою, іноді їдять сарану, черв'яків.
Спосіб життя:
Нільські гусаки здебільшого живуть землі, але нерідко селяться на деревах чи будинках. Птахам характерна добова активність. Більшу частину дня гусак плаває біля берега і займається чищенням пір'я. Сплять вони на деревах або піщаних мілинах. Триматися парами, сімейними групами, а іноді й великими зграями із сотень чи тисяч птахів. Дуже войовничі та агресивні птахи, особливо у шлюбний сезон.
Особливості розвитку:
Гніздиться окремими парами на землі, в заломах очерету, в нішах, норах, дуплах дерев, порожніх гніздах інших птахів. Самка гусака будує гніздо з гілок та листя, потім вистилає його своїм пухом. У кладці 5-12 білих яєць. Насиджування триває приблизно 30 днів. Самиця починає насиджувати кладку тільки після того, як знесе останнє яйце, тому всі пташенята з'являються на світ одночасно. Якщо гніздо знаходиться на дереві, то пташенята стрибають униз і йдуть за матір'ю у воду. Малята білі з бурими смугами. Молодь піднімається на крило з 60-75 днів, статевозрілі з 2 років. У зоопарках живуть до 15 років, у природі значно менше.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Це найпоширеніший в Африці вид гусеподібних. У Європі з ХVІІ ст. нільських гусей утримують, як декоративних птахів у багатьох парках. У деяких місцях вони збільшили чисельність та витісняють аборигенні види водних птахів. Тому у Європейському Союзі цей вид включено до офіційного переліку чужорідних інвазійних видів.
Найближчі родичі:
Це єдиний існуючий в даний час представник роду Alopochen. Найближчим родичем був вимерлий вид - маврикійська гуска (Alopochen mauritianus).
Гуска єгипетська і людина.
Стародавні єгиптяни шанували єгипетського гусака як священного птаха. Зображення птахів зустрічаються на старовинних фресках та барельєфах. У Стародавньому Єгипті гусак не випадково був символом достатку та безпеки. У той час існували не тільки одомашнені сірі гуски, також і одомашнені єгипетські гуси, однак із занепадом давньоєгипетської цивілізації ця популяція майже зникла. Але залишились спогади. Один з ієрогліфів символів бога Тота – це гусак, птах, який через надзвичайну дурість починає шуміти, коли в будинок проникає грабіжник, що загрожує, як достатку, так і безпеці мешканців дому. Заспокоїти птаха може лише господар. Але великі гусячі зграї можуть за кілька годин спустошити поле, поїдаючи дозріле зерно та витоптуючи молоді паростки. Тому у Південній Африці єгипетські гуси вважаються злісними шкідниками сільського господарства.
Ара синьо-жовтий
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Четвер, 10 листопада 2022, 11:33
- Дата публікації
- Перегляди: 3593
Ара синьо-жовтий (Ara ararauna)
Ряд: Папугоподібні (Psittaciformes)
Родина: Папугові (Psittacidae)
Відмінні ознаки:
Типова зовнішність для папуг роду Ara, - видовжене тіло, довгий хвіст, велика голова з голими ділянками шкіри і масивний дзьоб. Довжина тіла разом з хвостом - 95 см і більше, хвіст досягає в довжину 50-52 см, крила - до 40-43 см. Вага великої особини 900-1200 г. Самець і самка мають однакове забарвлення. Самка дрібніша за самця. Райдужна оболонка очей жовта. Щоки голі сіро-білі, з трьома смугами з дрібного чорного пір'я, розташованого нижче очей. Дзьоб міцний, вигнутий, чорного кольору. Крила сильно витягнуті, гострі. Хвіст довгий. Верхня частина тіла яскраво-блакитна. Боки шиї, груди та живіт жовті. Хвостове пір'я яскраво-блакитного кольору.
Розповсюдження та місця проживання:
Континент проживання – Південна Америка (Панама, Еквадор, Перу, Болівія, Парагвай, Бразилія, Колумбія, Венесуела, Тринідад). Населяє тропічний та прибережний ліс з високою та густою рослинністю, савани, заболочені території, відкриті ділянки лісу, біля річок, до 500 м. над рівнем моря. Людських поселень синьо-жовтий ара уникає.
Харчування:
Надає перевагу горіхам, плодам, насінню. Синьо-жовтий ара в основному харчується на деревах. На день може пролетіти до 30 км за улюбленою їжею.
Спосіб життя:
Дуже прив'язаний до місць свого перебування. Птахи ведуть парний або одиночний спосіб життя, зграй не утворюють. Тримаються в кронах високих дерев. Синьо-жовтий ара активний у світлий час доби. У спеку відпочиває у кроні дерев. Як правило, синьо-жовтий ара моногамний птах (утворює постійні пари).
Особливості розвитку:
Гніздо влаштовує у дуплах старих чи мертвих пальм, а також в широколистих деревах (до 30 м над землею). Підстилку не використовує. Одного разу вибране дупло використовується кожен сезон розмноження. Самка відкладає зазвичай два-три яйця з інтервалом в 2-3 дні. Висиджування починається з другого яйця. Яйця насиджує лише самка. Самець під час інкубації яєць годує та охороняє самку. Новонароджені пташенята голі та сліпі. Вага новонародженого – 30 г, через два тижні – близько 70 г. У 55-денних пташенят хвіст виростає до 10 см. Повністю вкриваються пір’ям до 70 днів. Пташенята залишають гніздо у віці 3 місяців, але ще два місяці їх годують батьки. Батьки вигодовують лише найсильніших пташенят. Статева зрілість настає при досягненні віку 6-7 років. Тривалість життя у природі 35-50 років. У зоопарках в середньому 60+, рекорд – 79 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Синьо-жовтий ара знаходиться на межі знищення в Парагваї, але він все ще залишається широко поширеним у значній частині материкової Південної Америки. Таким чином BirdLife International включила цей вид до категорії видів з найменшою загрозою. Він внесений до Додатку II CITES, торгівля обмежена. Його потокова дика популяція оцінюється від 100 000 до 200 000 особин.
Найближчі родичі:
Рід Ara включає 11-20 видів (за різними джерелами зоосистематики), 7 з яких є вимерлими. Утворює гібриди з зеленокрилим і червоним ара. Ці гібриди отримали назву арлекінових ара.
Ара і людина.
Вперше до Європи синьо-жовтий ара був імпортований у XVIII столітті. Але якщо можна приблизно вказати епоху, коли у західному світі виникла мода на утримання папуг у неволі, то щодо американських індіанців неможливо з'ясувати, коли вони почали ловити цих птахів для домашнього утримання. Про папуг Нового Світу існують дві цікаві історії. Христофор Колумб, який відкривав морські шляхи, виявив новий континент, побачивши папуг, що летять у бік ще невидимого берега. Інша легенда, нагадує історію з римськими гусаками, оскільки в ній розповідається про те, як жителі одного з міст Панами були попереджені про прибуття іспанських загарбників криками домашніх папуг.
Лелека білий
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Середа, 09 листопада 2022, 17:28
- Дата публікації
- Перегляди: 14705
Лелека білий, або чорногуз (Ciconia ciconia)
Ряд: Лелекоподібні (Ciconiiformes)
Родина: Лелекові (Ciconiidae)
Відмінні ознаки:
Це білий птах з чорними кінцівками крил, довгою шиєю, тонким, червоним дзьобом і довгими, червоними ногами. Коли крила у лелеки складені, складається враження, що вся задня частина лелеки чорна. Звідси його поширена українська назва – чорногуз. За забарвленням самки не відрізняються від самців, але трохи менші за розміром. В середньому зріст білого лелеки 100-125 см, розмах крил 155-200 см, вага 4 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Білі лелеки мешкають по всій Європі та Азії. Зимують у Східній Африці між Південним Суданом та ПАР. Деякі лелеки осідають в Ефіопії та Південній Аравії. Ці птахи — жителі низовин і заболочених місцевостей, нерідко гніздяться біля людського житла.
Харчування:
Білі лелеки поїдають переважно дрібних тварин — дощових черв'яків, комах, жаб, мишей, рибу. Лелеки не прив'язані до якогось певного типу їжі, а харчуються найдоступнішою здобиччю. Метод полювання чорногуза дуже виразний і його можна розпізнати на відстані: птах неспішно ходить полями й болотами, а побачивши жертву, миттєво хапає її дзьобом.
Спосіб життя:
Лелеки активні у світлий час доби. Перед перельотом збираються у великі скупчення – зграї до 100 птахів, на зимівлях триматися як групами, так і поодинці. Іноді утворюють довготривалі парі, але це всупереч поширеній думці, зовсім не обов'язково. Першу самку, що з'явилася біля гнізда, самець вважає своєю. Однак якщо незабаром до гнізда прилетить ще одна, між ними розпочнеться боротьба за право бути матір'ю, в якій самець не бере участі. Самка, що перемогла, залишається, самець запрошує її в гніздо, закинувши голову назад, до спини і видає дзьобом часті клацаючи звуки. Для більшого резонансу самець видає горлові звуки. Такі самі звуки він виголошує, якщо до гнізда наближається інший самець білого лелеки, тільки з іншою позою: тіло і шия втягнуті горизонтально, а крила то піднімаються вгору, то опускаються. Часто таке відбувається, коли до гнізда старого лелеки прилітають молоді самці, яким ліньки будувати своє власне. Якщо противник не слухає погроз, господар гнізда кидається на ворога і б'є його дзьобом.
Особливості розвитку:
Спочатку лелеки гніздилися на деревах, влаштовуючи там з гілок величезне гніздо, але поблизу людського житла. Згодом вони почали використовувати для цього дахи будинків та інших будівель, у тому числі встановлюваних людьми спеціально для цієї мети. Одне гніздо служить лелекам кілька років. У кладці буває від 2 до 7 яєць, найчастіше 4-5. Пара насиджує кладку разом. Як правило, самець робить це вдень, самка вночі. Пташенята лелеки, що тільки-но вилупилися, зрячі, але безпорадні. Дорослі птахи пильно стежать за своїми пташенятами, викидаючи з гнізда всіх слабких та хворих. Вперше молоді лелеки злітають через 54-55 днів після народження, обов'язково під наглядом батьків. Ще 14-18 днів лелеки їх годують. Статева зрілість настає в 3 роки, проте деякі лелеки починають гніздитися набагато пізніше - у віці 6 років. Середня тривалість життя 15-20 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Білий лелека не належить до видів птахів, яким загрожує вимирання (на відміну від лелеки чорного, який занесений до Червоної книги України), зустрічається у нас у лісових масивах, зокрема й у Рівненській області. Але, часто білі лелеки отримують різного роду травми, найчастіше пов'язані з падінням гнізда, травмами від ліній електропостачання, а також з раптовими заморозками та відсутністю кормової бази. Таких птахів часто передають до нас у зоопарк, де вони проходять реабілітацію, деяких пернатих вдається потім повернути до природи, ті, які втратили здатність літати - залишаються у нас назавжди. В 2022 року в Рівненському зоопарку на реабілітацію прибули близько 20 постраждалих птахів.
Найближчі родичі:
Інші лелеки роду Ciconia, що включає сім видів, у тому числі чорний лелека (Ciconia nigra), що зустрічається в нашій країні і занесений до Червоної книги України.
Лелека і людина.
У цього птаха безліч народних назв: чорногуз, бусол, бусел, бусько, бузько, бусьок, бузьок, боцюн, боцян, гайстер. І все це лише в Україні. Назва білого лелеки шведською і англійською звучить як stork, а німецькою – storch і походить від Starke ibn («Дай йому сили»). Так за християнською легендою вигукнув лелека, переповнений співчуттям до розп'ятого Христа. «Щасливий будинок, на якому збудував гніздо лелека – його омине блискавка». Віра в це була така сильна, що в 1007 році робітники, які ремонтували частину собору в Страсбурзі, зруйнованого блискавкою, припинили роботи через страх, що в них може вдарити новий розряд. Ремонт продовжили лише після того, як на будівельних риштуваннях знову оселилися лелеки. Про зв'язок лелеки з вогнем задумувались і німці: вони вважали, що лелека приносить блискавку, і з нею й вогонь. Цю здатність приписували й іншим птахам: королькам – кельти, дятлу – римляни, орлу – греки, соколу – в Індії. У Тюрингії (федеральна земля Німеччини, прозвана її зеленим серцем) вважають, що якщо лелека не повернулася до старого гнізда, будинок, на якому воно влаштоване, скоро згорить. Крім того, існує повір'я, що лелека допомагає гасити пожежу, приносячи воду в дзьобі. Справді, іноді у гніздах лелек знаходять обвуглені прути, підібрані птахами на вогнище. Це стало основою для повір'я, ніби лелеки підпалюють дахи будинків людей, які зруйнували їхнє гніздо. Але в цьому повір'ї не більше правди, ніж у легендах про причетність лелек до продовження людського роду. Кому не попадалася на очі картинка із зображенням білого лелеки, що дбайливо несе в дзьобі новонароджене немовля? Голландською мовою цього птаха називають «ooievaar» - «перевізник душ». Стародавні германці вважали, що лелека пов'язаний з богинею Хольдою, яка стерегла в болотах душі померлих, що впали з дощем. Вона перевтілювала їх у тіла дітей і доручала лелеці віднести до батьків, які хотіли мати дитину. Подібні міфи характерні для різних вірувань. Так, існує навіть забобон, що жінка може завагітніти, наблизившись до того місця, де на неї чекають душі дітей. Легенда, що лелека носить у собі людську душу, існувала також у Нідерландах, Литві, Німеччині, де вважали, що на зимівлі лелеки знову перетворюються на людей. Кажуть, що «лелеки ніколи не будують гнізда на будинку, в якому відбулося розлучення». Відданість птахів своїй парі стала легендою. І горе зраднику! Він буде покараний. Існує чимало байок про те, як лелеки, що зібралися на суд, страчують зрадника. Карали у цих історіях лише самок. Ще одна легенда пов'язана з підготовкою лелек до перельотів на зимівлю - нібито перед цим лелеки, зібравшись у зграю, вбивають слабких та знесилених птахів, нездатних до тривалого перельоту. Це і стало приводом для розповідей про суди честі лелек, на яких птахи вбивають побратимів, що провинилися. Але все це не більше, ніж легенди, а життя лелек і без них сповнене загадок.
Ему
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Середа, 09 листопада 2022, 17:21
- Дата публікації
- Перегляди: 1522
Ему, або ему австралійський (Dromaius novaehollandiae)
Ряд: Казуароподібні (Casuariiformes)
Родина: Казуарові (Casuariidae)
Відмінні ознаки:
Це один з небагатьох видів птахів, що не літають, другий за величиною після африканського страуса.
Ему досягає зростум150-190 см, при вазі до 60 кг. Забарвлення оперення коричневе, верх голови та шия чорні, на голові є ділянки голої шкіри сіро-синього кольору. Самки зазвичай більші за самців і мають більш темне забарвлення оперення, шкіра на голові у них забарвлена яскравіше. Потужні ноги з трьома пальцями дозволяють птахам легко долати великі відстані, розвиваючи іноді швидкість до 50 км/год.
Розповсюдження та місця проживання:
Ему – ендеміки континенту Австралія, тобто, зустрічаються тільки в цій частині світу. Найчастіше ему можна зустріти в посушливих лісах або напівпустельних місцевостях. Для нього характерні міграції: у періоди дощів і посух можуть заходити у такі нехарактерні собі місця, як околиці міст чи пустелі. При цьому ему також чудові плавці і при наявності водоймі із задоволенням в них купаються.
Харчування:
Ему всеїдні, але співвідношення тваринної та рослинної їжі в їхньому раціоні може змінюватися в залежності від пори року. Ему завжди вибирають найбільш поживні частини рослин - насіння, плоди, квіти та молоде коріння. Влітку ему з'їдають більше комах, особливо гусені, коників і жуків, а також дрібних хребетних. Для перетирання грубих частин їжі у шлунку вони ковтають камінці вагою до 50 г.
Спосіб життя:
Зазвичай ему живуть поодинці або парами, але іноді утворюють групи, до складу яких входить від 4 до 9 птахів. Активні переважно вдень.
Особливості розвитку:
Самець будує гніздо, що є заглибленням у землі, заповнене листям, гілочками і травою, а самка лише зрідка відвідує його. З інтервалом 2 - 4 дні самка відкладає від 5 до 15 яєць зеленого кольору (кожне яйце важить 450-650 г). Самець насиджує кладку близько 8 тижнів і весь цей час не їсть, не п'є і не випорожнюється! Тільки самці насиджують кладку і дбають про пташенят. Усі пташенята вилуплюються майже одночасно. Вони виводкового типу і вже через 2-4 години здатні ходити. Пташенята мають смугасте забарвлення оперення (з чергуванням чорного, коричневого та кремового кольорів), що дозволяє їм чудово ховатися серед рослинності. Самець водить пташенят до 5-місячного віку (іноді до 7 чи навіть до 18 місяців). У цей час він дуже агресивний і може напасти на будь-які живі істоти, що опинилися поблизу, включаючи і свою партнерку. Однак самець часто дозволяє пташенятам з інших виводків приєднатися до свого, навіть якщо вони помітно відрізняються за віком. Молоді ему стають статевозрілими у віці двох-трьох років (у неволі в двадцять місяців). У природі ему живуть 12-15 років, у зоопарках - до 30 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Глобальної небезпеки зникнення виду немає. В даний час ему широко поширені майже по всій Австралії та зберігають стабільну чисельність, яка залежить від ступеня сільськогосподарського використання земель, доступності води та чисельності головного ворога – диких собак динго.
Найближчі родичі:
Інший вид ему, що дожив до зустрічі з людиною - чорний або карликовий ему (Dromaius minor) був знищений в середині XIX століття. Тепер найближчі родичі ему це три види казуарів (рід Casuarius), наприклад шоломоносний казуар (C. casuarius). А деяка зовнішня схожість ему з американським нанду і африканським страусом пояснюється подібною пристосованістю до життя в приблизно схожих природних умовах, а ось близькими родичами вони не є. Вчені - біологи називають це явище - конвергенцією.
Ему і людина.
Корінними австралійці та ранні європейські поселенці полювали на ему. Австралійські аборигени використовували різні способи, щоб зловити птицю: метали в них спис, коли вони пили, отруювали водоймища, ловили птахів сітками, а також заманювали, наслідуючи їх голоси. Перші європейські поселенці, так само як і корінні жителі, використовували жир ему для заправки ламп. У 1930-х роках кількість убитих ему в Західній Австралії досягала 57000 на рік. У книзі Джона Гулда «Посібник для птахів з Австралії», вперше опублікованій у 1865 році, він оплакує втрату ему з Тасманії, де він став рідкісним і відтоді вимер. Автор зазначає, що птахи вже не були поширені на околицях Сіднея і пропонує ввести птахів в охоронний статус. Дикі ему формально охороняються в Австралії за законом 1999 року з охорони навколишнього середовища та збереження біорізноманіття. Хоча населення ему на материковій Австралії вважається вищою цифрою, ніж у часи європейського поселення, деякі дикі популяції під загрозою зникнення через невелику чисельність населення. Загроза для невеликих популяцій походить від очищення та фрагментації місць проживання, навмисних вбивств, зіткнень із транспортними засобами та хижаків. Австралійські фермери вважають, що ему псують посіви, топчуть відведені для овець пасовища, тому цих птахів винищують тисячами. Крім того, м'ясо ему виявилося придатним для харчування, а з яєць витоплюють харчове масло. На багатьох невеликих островах поблизу Австралії ему повністю вимерли з появою перших європейців, які використовували їхнє м'ясо та яйця в їжу. У континентальній Австралії птахів почали винищувати у зв'язку з поширенням фермерських господарств, коли ему стали завдавати людині істотних економічних збитків, знищуючи врожай. У посушливий сезон вони мігрували до сільськогосподарських районів, де знаходили удосталь їжу та воду. У 1932 році на вимогу фермерів почалася справжня війна проти птахів з використанням військової артилерії. Планувалося знищити близько 20 тисяч птахів. Нещасних птахів гнали вздовж огорож і огорож, доки вони не з'являлися в межах досяжності для автоматів та гранат. Однак птахи проявили себе вельми гідними противниками та експертами, як у галузі маскування, так і в галузі стратегії. Вони швидко відступали і рухалися маленькими маневруючими групками, тож у них було дуже важко потрапити. В результаті цілого місяця нещадного і безглуздого цькування вдалося знищити... 12 ему, після чого Королівська Артилерія Австралії була змушена оголосити про свою поразку і капітулювати. Фермерам же довелося розпочати будівництво високих огорож для захисту своїх полів від ненажерливих птахів, що показало себе значно ефективнішим засобом, ніж використання артилерії.
Пугач
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Створено: Середа, 09 листопада 2022, 17:05
- Дата публікації
- Перегляди: 7283
Пугач палеарктичний, або пугач звичайний (Bubo bubo)
Ряд: Совоподібні (Strigiformes)
Родина: Совові (Strigidae)
Відмінні ознаки:
Пугач має типовий «совиний вигляд» - латинська назва птаха перекладається буквально як «сова сов». Як і в інших хижих, у сов гачкоподібно загнутий дзьоб та гострі кігті на ногах. Для оперення характерні тонкі поперечні брижі на череві і чорні широкі поздовжні строкатки на грудях і шиї. На голові добре виражені пучки пір'я – «вушка». «Обличчя» пугача – плоский диск, значну частину якого займають виразні очі. Велика зіниця, яскраво-жовтогаряча рогівка роблять їх воістину гіпнотичними. Не менш виразна й ще одна особливість пугача (властива і багатьом іншим совам), вміння крутити головою навколо шиї, причому пугач без особливих труднощів повертає голову навколо вертикальної осі на 270 градусів. Розміри самців від 50 см (дрібні пустельні підвиди) до 65 см, самки більші: 60-75 см. Розмах крил - від 150 до 190 см (також залежно від підвиду), при середній довжині крила 41-52 см. Вага самців - 2,4 - 2,8 кг, самки більші: 2,5 - 4,2 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Область поширення – Центральна та Східна Європа, Піренеї, Скандинавія, Північна Азія (крім Камчатки) та навіть Північна Африка. Заселяє різноманітні ландшафти від темних тайгових лісів до гір та напівпустель.
Харчування:
Хижак. Основний корм - птахи, ссавці дрібних та середніх розмірів (переважають птиці, гризуні та їжаки). Зрідка полює на рибу та інших дрібних хребетних (змії, ящірки тощо).
Спосіб життя:
Активний у сутінках і вночі. Як й інші типові сови, пугачі мають бінокулярний зір. У них також добре розвинений слух. Пір'я у сов дуже м'яке, тому літають вони безшумно. Токування відбувається наприкінці зими. Веде осіле самітницьке життя, охороняє територію. Голос у пугача потужний, звуки він видає гучні та оглушливі. Тихої безвітряної вночі голос пугача можна чути на відстані в 4 км. Часто на вигуки або регіт пугача відповідають виттям навіть вовки.
Особливості розвитку:
Гніздиться по глухих ярах, берегових обривах, скельних виходах, рідше у лісах та на болотах. Яйця відкладає наприкінці лютого – на початку березня. Гнізда влаштовує на глухих ділянках лісів, байраків чи скельних виходів, на землі у нішах, на виступах чи під коріннями дерев та чагарників. Гніздо — проста, витоптана самкою ямка, без підстилки, зазвичай на землі (рідко займаються покинуті гнізда інших птахів). У гірських районах гніздиться в ущелинах скель. У кладці 2-5 (частіше 3) яйця. Насиджує самка 33-35 діб. Пташенята у першому пуховому вбранні мають біле забарвлення. Пташенята виходять з гнізд вже у травні, літати починають лише у другій половині червня. Добре здатними до польоту молоді пугачі стають у віці трохи більше трьох місяців. Серед молодих птахів відзначається велика смертність: пташенят у виводку зазвичай менше, ніж яєць у кладці. Птахи стають статевозрілими у віці 2-3 років. У природі живуть пугачі до 20 і більше років, у зоопарках часто доживають до 30-40.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Охороняється пугач у багатьох країнах Європи. Занесений до червоної книги України. Вид містить в собі велику кількість підвидів. На території України найчастіше (з двох підвидів) зустрічається номінальний підвид пугача (Bubo bubo bubo). В Україні охороняється на гніздуванні у Карпатському та Поліському заповідниках. Для збереження виду необхідно посилити контроль за незаконним відстрілом у мисливський сезон.
Найближчі родичі:
Інші представники роду Bubo, наприклад, віргінський пугач (Bubo virginianus) і рибний пугач (Bubo blakistoni), що знаходиться під загрозою зникнення, так само мігруюча на території України - біла сова (Bubo scandiacus).
Це цікаво:
М'якість контурного оперення крил, строкатість пір'я роблять політ птиці безшумним. Надзвичайно гострий зір, майстерність польоту, чутливий слух дозволяють пугачу в достатку знаходити собі їжі, основу якої складають мишоподібні гризуни. Але полювати пугач може і на великих ссавців — від зайців, до лисиць і молодих самок козулі (сарни). Значне місце в раціоні пугача посідають і пернаті - від дрібних горобиних, до великих птахів родини курячих (глухарі, тетеруки), і навіть хижих птахів (сапсани, тетерев'ятники).
В Іспанії з пугачем полюють на лисиць і зайців, і навіть щурів. Щоправда, джерела замовчують, коли саме відбувається таке полювання, якщо вдень, то тоді все зрозуміло, а якщо вночі - хто знає, чи не шахраює пугач, може частину здобичі він не приносить господареві?
Пугач і людина.
Хоча нічні хижі птахи (до яких належать сови, сичі та пугачі) і не перебувають у близькій спорідненості з денними хижаками (орлами, соколами та грифами), проте в культурах багатьох народів вони є невід'ємним знаком верховної влади, символом вічності та переродження душі. Сірі сови та орли, стерв'ятники та пугачі, протягом багатьох століть були і помічниками людини на полюванні, і оберегами його будинку та «адвокатами» перед силами потойбічного світу. В історії відносин людини з нічними хижими птахами є цікава деталь – роль, яка приписується цим птахам, трактується неоднозначно. Зазвичай усі вони вважаються скоріше негативними персонажами через нічний спосіб життя та їх голос, який сприймається людиною як неспокійний. Багато древніх повір'їв, пов'язаних із совами, збереглися буквально до останніх днів. Так було в Середній Азії та Казахстані ще недавно існувала віра у чудодійну силу сов. Цінувалися, наприклад, пір'я з грудей і живота пугача, як дорогий талісман, що охороняє дітей і худобу від поганого ока. Пазурі пугача ніби оберігали від лихоманки, позбавляли безпліддя. У місцевостях, де поширені ці забобони, за совами полювали. Іноді цих птахів відловлювали і утримували, щоб у міру потреби вищипувати пір'я у живого птаха або збирати їх у період линьки. Ще наприкінці 20-х років ХХ століття одяг дітей в Узбекистані нерідко був прикрашений пучками пір'я пугача.
