Рівненський зоопарк

Верблюд двогорбий

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:22

Дата публікації

Перегляди: 9041

Бактріан, або верблюд двогорбий (Camelus bactrianus)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Зовнішній вигляд настільки характерний, що не дозволяє сплутати його з будь-якою іншою твариною: наявність двох горбів різко відрізняє його від одногорбого верблюда. Довгі ноги закінчуються роздвоєною ступнею, що спирається на мозольну подушку. Копит як таких немає - кожна частина роздвоєної ступні закінчується подобою кігтя. У двогорбого верблюда дуже довга, вигнута шия, що прогинається вниз і потім знову U-подібно піднімається вгору; голова знаходиться на одному рівні з плечима.

Довжина тіла  сягає 250-360 см, хвоста - близько 50 см. Висота в загривку - 180-210 см (разом з горбами до 250 см). Вага - 500-700 кг.

Розповсюдження та місця проживання:

Дикий двогорбий верблюд (хаптагай) нині зустрічається у важкодоступних місцях Монголії та Китаю, домашній двогорбий верблюд - у східній частині Центральної та Середньої Азії, Монголії та сусідніх територій Росії та Китаю. Мешкає переважно у степових та напівпустельних районах.

Харчування:

Трава, листя, колючки тощо.

Спосіб життя: 

Стадна денна тварина. Дорослі самці нерідко зустрічаються й поодинці. Хаптагаї тримаються зазвичай невеликими стадами по 5-20 голів (іноді до 30), які в основному складаються з самок і молодняку; ватажком є домінантний самець. До табуна верблюдів можуть входити і молоді статевозрілі самці, але не в період гону.

Особливості розвитку:

Статевої зрілості досягають у 3 річному віці для самиць, 6 річному – для самців. Після  13-місячної вагітності народжується 1 малюк (двійня у бактріанів вкрай рідкісне явище). Самиці народжують стоячи. Через 2-3 години новонароджений встає на ноги, через кілька місяців впевнено пересувається характерною інохіддю. Самка годує малюка молоком понад рік. Відомі довгожителі, які досягли 50-річного віку.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Популяція диких верблюдів налічує лише кілька сотень голів. Їх подальше виживання у найближчі десятиліття перебуває під сумнівом навіть попри охоронні заходи.

Найближчі родичі:

Інші представники родини верблюдових (Camelidae), що поєднує три сучасні роди: верблюдів (Camelus), лам (Lama), вікуній (Vicugna).

Це цікаво:

Червоні кров'яні тільця у верблюдів не круглі, як в інших ссавців, а овальні. Такі тільця пластичніші, покращують кровотік і перешкоджають витокам більш рідкої частини крові в інші тканини при підвищенні температури, інакше тіло верблюда виявилося б сильно зневодненим. Саме тому бактріани та дромедари можуть довго обходитися без води. У бактріана великі, що звисають набік, горби. Він краще за дромедара переносить сильні холоди. Бактріана нерідко  відпочиває у снігу після денного переходу. Крижані вітри Центральної Азії не завдають йому жодної шкоди. На відміну від дромедара, шкіра в нього дуже товста.  У носі бактріан, як і дромедар, має складну систему складок слизової. Вони захищають дихальні шляхи і перешкоджають втраті вологи при виході - тобто це універсальні непотоплювані кораблі пустелі.  Це здасться дивним, але саме верблюдів довгий час підозрювали в тому, що ці тварини можуть обходитися взагалі без сну. Причина цих підозр була цілком обґрунтована. Верблюди відносяться до жуйних тварин. Вдень їм доводиться постійно щипати траву, щоб повністю набити свій шлунок, а всю ніч жувати жуйку. Виходить, їм ніколи спати. І все ж таки верблюди сплять. Тільки сон у них дрібний. Одні частини мозку сплять, інші - не сплять, керуючи рухом жувальних м'язів.

Дегу

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:44

Дата публікації

Перегляди: 5816

Дегу, або дегу звичайний (Octodon degus)

Ряд: Мишоподібні (Rodentia)

Родина: Дегові (Octodontidae)

Відмінні ознаки:

Волосся коротке і досить грубе. Забарвлення тіла на спині і боках сіро-коричневе, часто з помаранчевим відтінком. Черевце – кремово-жовте. Кінчик хвоста може бути чорним з трохи подовженими волосинками.

Довжина тіла - від 95 до 125 мм, хвоста - 65-105 мм. Середня вага 200-300 г.

Розповсюдження та місця проживання:

Ареал - Чилі та східна частина Анд. Гірські плато з ґрунтом, придатним для копання нір. Уникають кам'янистих ділянок.

Харчування:

Звичайний корм у природі – трава, листя, насіння, коріння, фрукти. У період посухи можуть задовольнятися перегноєм від худоби.

Спосіб життя:

Дегу - денні тварини, період їхньої активності припадає на ранковий і ранній вечірній час. Живуть невеликими групами, члени групи об'єднані міцними соціальними зв'язками із розвиненою ієрархією. Кожна група має свою гніздову та кормову територію, яку активно захищає від чужинців.

Особливості розвитку:

Статевозрілими стають в середньому у віці 8 місяців. Вагітність триває приблизно 90 днів. Самка народжує від 1 до 10 дитинчат. Маса новонародженого маляти в середньому  14 г. Період лактації (вигодовування материнським молоком) триває від 2 до 4 тижнів. При спостереженні за тваринами у природі було зазначено, що батьки годують дитинчат молодою травою, яку приносять у нору.

Тривалість життя в природі  - до 5 років, у неволі тварини можуть дожити до 8 років. Зафіксовано випадки, коли дегу доживали до 15 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Широко поширений і скрізь звичайний вид.

Найближчі родичі:

До родини дегових належать 13 видів, що об'єднують 9 родів. Наприклад, лунозубий дегу (Octodon lunatus) та дегу Бріджеса (Octodon bridgesi).

Це цікаво:

      Дегу соціальні та живуть кланами до 10 дорослих особин, де на одного самця припадає в середньому п'ять самиць. Вирощені в ізоляції від дорослих тварин малюки страждають на серйозні нервові та поведінкові патології, що свідчить про необхідність дегу перебувати у групі від народження. У сім'ї дегу розвинений розподіл праці. До пологів захистом житла і добуванням харчування займається самиця, але вже після народження дітей вона займається годуванням малечі, а охорона території та родини лежить повністю на самці.

     Дегу мають сильні задні лапи та можуть високо стрибати (до 1 метра). Ці гризуни здатні скидати з хвоста шкіру (якщо тварину зловити за хвіст, дегу залишає ворогу тільки шкіряний футляр). Ділянку хвоста, що оголилася, дегу відгризають. Місце, де раніше був хвіст, швидко гоїться, але ця втрата викликає у тварини ускладнення при стрибках і пересуванні. Завдяки такій фізіології гризун може врятувати собі життя.

      Дослідження в природі показали: 50% від загальної популяції дегу живуть менше одного року, 1% доживає до року, і лише один із 5400 гризунів може бути старше 4-х років.  Ці гризуни наділені добре розвиненими органами смаку, завдяки яким їм вдається успішно уникати сторонніх та отруйних домішок у їжі. Дегу не вживають як корм ті продукти, щодо яких вони вже накопичили негативний досвід.

Гуанако

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:36

Дата публікації

Перегляди: 4898

Гуанако (Lama guanicoe)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Гуанако - тварина стрункої, легкої статури. За пропорціями нагадує оленя або антилопу, але з більш витягнутою шиєю. Довга шия гуанако служить балансиром при ходьбі та бігу. Гуанако має великі очі з довгими, густими віями і досить великі рухливі вуха. Шерсть довга, густа, забарвлення верхньої частини спини та шиї червоно-коричневе. Живіт, ноги і шия знизу майже білі, межа кольору між темним і світлим забарвленням виражена різко. На «обличчі» гуанако шерсть темна, а вуха світло-сірі. Цим тварина відрізняється від вікуньї, у якої і мордочка, і вуха коричневі (забарвлення інших частин тіла подібна).

Довжина тіла  - 120-175 см, хвоста - 15-25 см, висота в загривку - 90-130 см (незалежно від статі). Вага - 115-140 кг (самці трохи більше за самиць).

Розповсюдження та місця проживання:

Ще на початку ХХ століття гуанако мешкали на великій території Південної Америки - у степах Гран-Чако (Аргентина), в саванах і пустелях Південної Патагонії, на узбережжі і навіть на Вогняній Землі. В даний час вони зникли на більшій частині ареалу, зберігшись лише в Андах, від південного Перу через Чилі та Аргентину до Вогненної землі. Невелика популяція є у горах західного Парагваю.

Мешкає в пампасах, напівпустелях та високогір'ях Анд. Піднімається до висоти 4000 м над рівнем моря. Переважно тримається в горах, піднімаючись до снігової лінії, але уникаючи снігових полів; у суху пору року спускається у вологі долини. Іноді ці тварини роблять справжні кочівлі.

Живлення:

Травоїдні тварини (основна їжа - трав'янисті рослини, багаторічні рослини, мохи), здатні тривалий час обходитися без води.

Спосіб життя:

У темний час доби гуанако відпочивають, на світанку починається активність, яка протягом дня кілька разів змінюється періодом спокою. Вранці та ввечері гуанако ходять на водопої. Живуть гуанако невеликими групами 2 типів. До першої групи входять гареми із самок з дитинчатами, очолювані одним дорослим самцем. Чисельність тварин у таких групах коливається від 3 до 20. Підраховано, що до гаремних груп входить лише 18% дорослих самців. Інші самці утворюють холостяцькі угруповання непостійного складу, куди стікаються молоді тварини, які не встигли завести свій гарем, і верблюди, які вже втратили прихильність прекрасної статі.

Особливості розвитку:

Статевозрілими самиці стають до 2 років, самці - до 2,5-3 років. Вагітність триває 11 місяців. Народжується одне, рідко два дитинчати, вагою близько 6 кг. Молочне годування триває 4 місяці.

Тривалість життя – 20 років; у неволі - до 28 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Рідкісна тварина, чисельність у природі скорочується. Занесена до Червоної книги МСОП, II Додаток СІТЕS.

Найближчі родичі:

Лама (Lama glama), а також інші види верблюдових Південної Америки – вікунья або вігонь (Vicugna vicugna) та альпака (Vicugna pacos).

Тварина і людина.

Гуанако – один із двох видів диких безгорбих верблюдів Нового Світу (другий дикий вид – вікунья). Споконвіку на цю тварину люди полювали заради шкіри та м'яса. Але гуанако як об'єкт мисливського промислу, саме він є родоначальником домашнього безгорбого верблюда - лами. Вважається, що одомашнення почався ще близько 5000 років тому. Тварин використовували і як в'ючні, і стригли для отримання вовни. Про те, що гуанако грає в житті людей дуже важливу роль, говорить той факт, що в Аргентині є місто, назване на честь цієї тварини – Гуанако. Гуанако грали велику роль у житті індіанців техуельче, - ця тварина давала їм м'ясо, кістку та шкури для виготовлення домашнього начиння та знарядь праці. В 1520 Антоніо Пігафетта, ймовірно, першим з європейців побачив гуанако. Його показали індіанці, яких згодом Пігафетта назвав патагонцями, тобто «великогоми», у них на ногах були масивні мокасини, пошиті зі шкур гуанако. Пізніше і всю цю місцевість почали називати на честь корінного населення Патагонія. В даний час на ранчо в Андах гуанако розводять у неволі заради хутра, з якого роблять одяг та прикраси. Він нагадує лисій і використовується як у натуральному вигляді, так і забарвленим.

Зебра Чапмана

Деталі

Батьківська категорія: Статті

Створено: Вівторок, 15 листопада 2022, 12:48

Дата публікації

Перегляди: 5431

Зебра Чапмана (Equus quagga chapmani)

Ряд: Непарнокопитні (Perissodactyla)

Родина: Коневі (Equidae)

Відмінні ознаки:

Смугаста тварина середніх розмірів, міцної статури, на відносно коротких ногах. Грива коротка, прямостояча; на кінці хвоста - довге волосся. Забарвлення характерне для зебр, складається з темних і світлих смуг, що чергуються (точніше - світлі смуги на темному тлі). Малюнок смуг мінливий як індивідуально, так і географічно, що дозволяє виділити 6 підвидів.

Довжина тіла - 2-2,4 м, хвоста - 47-57 см, висота у загривку - 1,12-1,4 м. Вага -  290-340 кг. Самці всього на 10% більше за самиць.

Розповсюдження та місця проживання:

Широко поширена у південно-східній Африці, від Південної Ефіопії до сходу ПАР та Анголи. Населяючи савани та степи, віддає перевагу пасовищам, особливо розташованим на пагорбах і пологих схилах невисоких гір.

Харчування:

Харчуються трав'янистою рослинністю, вживаючи близько 50 видів трав. Листя та пагони поїдають у менших кількостях. Зебри залежать від джерел води, оскільки повинні пити щонайменше 1 раз на день, і ніколи не віддаляються від них на значну відстань.

Спосіб життя:

Зебри - стадні полігамні тварини, що живуть сімейними табунами. На ніч мігрують на відкриті ділянки, які надають менше укриттів для хижаків. На чолі табуна стоїть жеребець віком 5-6 років, решту складають самиці та молодняк. Розмір табуна залежить від умов проживання, зазвичай у ньому не більше 9-10 голів. Табун виникає, коли молодий жеребець обирає собі кобилу. Незабаром до них приєднуються ще кілька самок, і вони разом тримаються до кінця життя. Склад сімейного табуна постійний, хоча при нападі хижаків або під час міграцій він може тимчасово розпадатися або об'єднуватися з іншими табунами в стада розміром до десятків і сотень голів. Крім того, зебри часто пасуться пліч-о-пліч з іншими травоїдними.

Особливості розвитку:

Статева зрілість настає з 2-х років, хоча ознаки шлюбної поведінки виявляються раніше. Вагітність триває 346-370 днів, на світ з’являється  1 лоша (вкрай рідко двійня). Вже через 10-15 хвилин після появи на світ малюк самостійно встає на ноги, через 20 хвилин робить перші кроки, через 30-45 хвилин проходить помітні відстані, через годину починає годуватися материнським молоком.

У природі живуть 20-25 років; у неволі - тривалість життя тварин досягає 35-40 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Звичайний та найпоширеніший вид зебр, загальна чисельність всіх підвидів наприкінці ХХ століття – понад 300 000 особин. Підвид квагга або бурчеллова зебра (Equus burchellii quagga quagga), що виділяється також, як самостійний вид, вимер у 1883 році.

Найближчі родичі:

Інші представники роду Equus, що включає коней, зебр та диких ослів. Насамперед, пустельна (Equus grevyi) та гірська (Equus zebra) зебри.

Тварина і людина.

Зовнішність зебри для нас звичайна та знайома, і навіть не віриться, що до середини XIV століття зоологи вважали її міфічною твариною й не вірили в її існування. Історія свідчить, що одного разу римський імператор Каракала під аплодування публіки спустився на арену і кинув там звіра, змальованого в анналах, як гіпотигр. Тигр у ті часи позначав те саме, що й сьогодні, а «гіпо» було ім'ям коня. Історики середньовіччя довго ламали голови, намагаючись вгадати, про яку все-таки тварину йдеться. Про тигра розміром з коня чи про коня з норовом тигра? Тим більше, що про гіпотигрів дійшли й інші пізніші розповіді. Так вважалося, що головним ворогом гіпотигра є грифон, який не терпить коней взагалі і гіпотигрів зокрема. Причому, хоча грифони і є найлютішими ворогами коней, вони мають з ними спільного нащадка - він називається гіпогриф. Від коней у гіпогрифа спина і задні кінцівки, а голова і все, що залишилося, як у грифона. Невідомий за часів античності гіпогриф - не що інше, як плід буйної уяви середньовічних менестрелів. Як і належить будь-якому літаючому коню, він увібрав у себе риси своїх родичів - грецьких Скіфоса і Пегаса, одинівського коня Слейпніра і срібного коня Сходу. Але якщо з гіпогрифом все було ясно, то гіпотигри хвилювали думки вчених середньовіччя. Ніхто й не подумав, що йдеться про тварину, відому нам під назвою зебри. Зебра відома кожному, оскільки вона є символом літери «З» в алфавітах багатьох мов світу. У повсякденній промові французів та іспанців сказати про когось «чудова, як зебра», означає приписати йому загадковість і дивність.