Ему
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Категорія: Птахи — Aves
- Створено: Середа, 09 листопада 2022, 17:21
- Дата публікації
- Перегляди: 1382
Ему, або ему австралійський (Dromaius novaehollandiae)
Ряд: Казуароподібні (Casuariiformes)
Родина: Казуарові (Casuariidae)
Відмінні ознаки:
Це один з небагатьох видів птахів, що не літають, другий за величиною після африканського страуса.
Ему досягає зростум150-190 см, при вазі до 60 кг. Забарвлення оперення коричневе, верх голови та шия чорні, на голові є ділянки голої шкіри сіро-синього кольору. Самки зазвичай більші за самців і мають більш темне забарвлення оперення, шкіра на голові у них забарвлена яскравіше. Потужні ноги з трьома пальцями дозволяють птахам легко долати великі відстані, розвиваючи іноді швидкість до 50 км/год.
Розповсюдження та місця проживання:
Ему – ендеміки континенту Австралія, тобто, зустрічаються тільки в цій частині світу. Найчастіше ему можна зустріти в посушливих лісах або напівпустельних місцевостях. Для нього характерні міграції: у періоди дощів і посух можуть заходити у такі нехарактерні собі місця, як околиці міст чи пустелі. При цьому ему також чудові плавці і при наявності водоймі із задоволенням в них купаються.
Харчування:
Ему всеїдні, але співвідношення тваринної та рослинної їжі в їхньому раціоні може змінюватися в залежності від пори року. Ему завжди вибирають найбільш поживні частини рослин - насіння, плоди, квіти та молоде коріння. Влітку ему з'їдають більше комах, особливо гусені, коників і жуків, а також дрібних хребетних. Для перетирання грубих частин їжі у шлунку вони ковтають камінці вагою до 50 г.
Спосіб життя:
Зазвичай ему живуть поодинці або парами, але іноді утворюють групи, до складу яких входить від 4 до 9 птахів. Активні переважно вдень.
Особливості розвитку:
Самець будує гніздо, що є заглибленням у землі, заповнене листям, гілочками і травою, а самка лише зрідка відвідує його. З інтервалом 2 - 4 дні самка відкладає від 5 до 15 яєць зеленого кольору (кожне яйце важить 450-650 г). Самець насиджує кладку близько 8 тижнів і весь цей час не їсть, не п'є і не випорожнюється! Тільки самці насиджують кладку і дбають про пташенят. Усі пташенята вилуплюються майже одночасно. Вони виводкового типу і вже через 2-4 години здатні ходити. Пташенята мають смугасте забарвлення оперення (з чергуванням чорного, коричневого та кремового кольорів), що дозволяє їм чудово ховатися серед рослинності. Самець водить пташенят до 5-місячного віку (іноді до 7 чи навіть до 18 місяців). У цей час він дуже агресивний і може напасти на будь-які живі істоти, що опинилися поблизу, включаючи і свою партнерку. Однак самець часто дозволяє пташенятам з інших виводків приєднатися до свого, навіть якщо вони помітно відрізняються за віком. Молоді ему стають статевозрілими у віці двох-трьох років (у неволі в двадцять місяців). У природі ему живуть 12-15 років, у зоопарках - до 30 років.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Глобальної небезпеки зникнення виду немає. В даний час ему широко поширені майже по всій Австралії та зберігають стабільну чисельність, яка залежить від ступеня сільськогосподарського використання земель, доступності води та чисельності головного ворога – диких собак динго.
Найближчі родичі:
Інший вид ему, що дожив до зустрічі з людиною - чорний або карликовий ему (Dromaius minor) був знищений в середині XIX століття. Тепер найближчі родичі ему це три види казуарів (рід Casuarius), наприклад шоломоносний казуар (C. casuarius). А деяка зовнішня схожість ему з американським нанду і африканським страусом пояснюється подібною пристосованістю до життя в приблизно схожих природних умовах, а ось близькими родичами вони не є. Вчені - біологи називають це явище - конвергенцією.
Ему і людина.
Корінними австралійці та ранні європейські поселенці полювали на ему. Австралійські аборигени використовували різні способи, щоб зловити птицю: метали в них спис, коли вони пили, отруювали водоймища, ловили птахів сітками, а також заманювали, наслідуючи їх голоси. Перші європейські поселенці, так само як і корінні жителі, використовували жир ему для заправки ламп. У 1930-х роках кількість убитих ему в Західній Австралії досягала 57000 на рік. У книзі Джона Гулда «Посібник для птахів з Австралії», вперше опублікованій у 1865 році, він оплакує втрату ему з Тасманії, де він став рідкісним і відтоді вимер. Автор зазначає, що птахи вже не були поширені на околицях Сіднея і пропонує ввести птахів в охоронний статус. Дикі ему формально охороняються в Австралії за законом 1999 року з охорони навколишнього середовища та збереження біорізноманіття. Хоча населення ему на материковій Австралії вважається вищою цифрою, ніж у часи європейського поселення, деякі дикі популяції під загрозою зникнення через невелику чисельність населення. Загроза для невеликих популяцій походить від очищення та фрагментації місць проживання, навмисних вбивств, зіткнень із транспортними засобами та хижаків. Австралійські фермери вважають, що ему псують посіви, топчуть відведені для овець пасовища, тому цих птахів винищують тисячами. Крім того, м'ясо ему виявилося придатним для харчування, а з яєць витоплюють харчове масло. На багатьох невеликих островах поблизу Австралії ему повністю вимерли з появою перших європейців, які використовували їхнє м'ясо та яйця в їжу. У континентальній Австралії птахів почали винищувати у зв'язку з поширенням фермерських господарств, коли ему стали завдавати людині істотних економічних збитків, знищуючи врожай. У посушливий сезон вони мігрували до сільськогосподарських районів, де знаходили удосталь їжу та воду. У 1932 році на вимогу фермерів почалася справжня війна проти птахів з використанням військової артилерії. Планувалося знищити близько 20 тисяч птахів. Нещасних птахів гнали вздовж огорож і огорож, доки вони не з'являлися в межах досяжності для автоматів та гранат. Однак птахи проявили себе вельми гідними противниками та експертами, як у галузі маскування, так і в галузі стратегії. Вони швидко відступали і рухалися маленькими маневруючими групками, тож у них було дуже важко потрапити. В результаті цілого місяця нещадного і безглуздого цькування вдалося знищити... 12 ему, після чого Королівська Артилерія Австралії була змушена оголосити про свою поразку і капітулювати. Фермерам же довелося розпочати будівництво високих огорож для захисту своїх полів від ненажерливих птахів, що показало себе значно ефективнішим засобом, ніж використання артилерії.
Пугач
- Деталі
- Батьківська категорія: Статті
- Категорія: Птахи — Aves
- Створено: Середа, 09 листопада 2022, 17:05
- Дата публікації
- Перегляди: 6763
Пугач палеарктичний, або пугач звичайний (Bubo bubo)
Ряд: Совоподібні (Strigiformes)
Родина: Совові (Strigidae)
Відмінні ознаки:
Пугач має типовий «совиний вигляд» - латинська назва птаха перекладається буквально як «сова сов». Як і в інших хижих, у сов гачкоподібно загнутий дзьоб та гострі кігті на ногах. Для оперення характерні тонкі поперечні брижі на череві і чорні широкі поздовжні строкатки на грудях і шиї. На голові добре виражені пучки пір'я – «вушка». «Обличчя» пугача – плоский диск, значну частину якого займають виразні очі. Велика зіниця, яскраво-жовтогаряча рогівка роблять їх воістину гіпнотичними. Не менш виразна й ще одна особливість пугача (властива і багатьом іншим совам), вміння крутити головою навколо шиї, причому пугач без особливих труднощів повертає голову навколо вертикальної осі на 270 градусів. Розміри самців від 50 см (дрібні пустельні підвиди) до 65 см, самки більші: 60-75 см. Розмах крил - від 150 до 190 см (також залежно від підвиду), при середній довжині крила 41-52 см. Вага самців - 2,4 - 2,8 кг, самки більші: 2,5 - 4,2 кг.
Розповсюдження та місця проживання:
Область поширення – Центральна та Східна Європа, Піренеї, Скандинавія, Північна Азія (крім Камчатки) та навіть Північна Африка. Заселяє різноманітні ландшафти від темних тайгових лісів до гір та напівпустель.
Харчування:
Хижак. Основний корм - птахи, ссавці дрібних та середніх розмірів (переважають птиці, гризуні та їжаки). Зрідка полює на рибу та інших дрібних хребетних (змії, ящірки тощо).
Спосіб життя:
Активний у сутінках і вночі. Як й інші типові сови, пугачі мають бінокулярний зір. У них також добре розвинений слух. Пір'я у сов дуже м'яке, тому літають вони безшумно. Токування відбувається наприкінці зими. Веде осіле самітницьке життя, охороняє територію. Голос у пугача потужний, звуки він видає гучні та оглушливі. Тихої безвітряної вночі голос пугача можна чути на відстані в 4 км. Часто на вигуки або регіт пугача відповідають виттям навіть вовки.
Особливості розвитку:
Гніздиться по глухих ярах, берегових обривах, скельних виходах, рідше у лісах та на болотах. Яйця відкладає наприкінці лютого – на початку березня. Гнізда влаштовує на глухих ділянках лісів, байраків чи скельних виходів, на землі у нішах, на виступах чи під коріннями дерев та чагарників. Гніздо — проста, витоптана самкою ямка, без підстилки, зазвичай на землі (рідко займаються покинуті гнізда інших птахів). У гірських районах гніздиться в ущелинах скель. У кладці 2-5 (частіше 3) яйця. Насиджує самка 33-35 діб. Пташенята у першому пуховому вбранні мають біле забарвлення. Пташенята виходять з гнізд вже у травні, літати починають лише у другій половині червня. Добре здатними до польоту молоді пугачі стають у віці трохи більше трьох місяців. Серед молодих птахів відзначається велика смертність: пташенят у виводку зазвичай менше, ніж яєць у кладці. Птахи стають статевозрілими у віці 2-3 років. У природі живуть пугачі до 20 і більше років, у зоопарках часто доживають до 30-40.
Природоохоронний статус та стан природної популяції:
Охороняється пугач у багатьох країнах Європи. Занесений до червоної книги України. Вид містить в собі велику кількість підвидів. На території України найчастіше (з двох підвидів) зустрічається номінальний підвид пугача (Bubo bubo bubo). В Україні охороняється на гніздуванні у Карпатському та Поліському заповідниках. Для збереження виду необхідно посилити контроль за незаконним відстрілом у мисливський сезон.
Найближчі родичі:
Інші представники роду Bubo, наприклад, віргінський пугач (Bubo virginianus) і рибний пугач (Bubo blakistoni), що знаходиться під загрозою зникнення, так само мігруюча на території України - біла сова (Bubo scandiacus).
Це цікаво:
М'якість контурного оперення крил, строкатість пір'я роблять політ птиці безшумним. Надзвичайно гострий зір, майстерність польоту, чутливий слух дозволяють пугачу в достатку знаходити собі їжі, основу якої складають мишоподібні гризуни. Але полювати пугач може і на великих ссавців — від зайців, до лисиць і молодих самок козулі (сарни). Значне місце в раціоні пугача посідають і пернаті - від дрібних горобиних, до великих птахів родини курячих (глухарі, тетеруки), і навіть хижих птахів (сапсани, тетерев'ятники).
В Іспанії з пугачем полюють на лисиць і зайців, і навіть щурів. Щоправда, джерела замовчують, коли саме відбувається таке полювання, якщо вдень, то тоді все зрозуміло, а якщо вночі - хто знає, чи не шахраює пугач, може частину здобичі він не приносить господареві?
Пугач і людина.
Хоча нічні хижі птахи (до яких належать сови, сичі та пугачі) і не перебувають у близькій спорідненості з денними хижаками (орлами, соколами та грифами), проте в культурах багатьох народів вони є невід'ємним знаком верховної влади, символом вічності та переродження душі. Сірі сови та орли, стерв'ятники та пугачі, протягом багатьох століть були і помічниками людини на полюванні, і оберегами його будинку та «адвокатами» перед силами потойбічного світу. В історії відносин людини з нічними хижими птахами є цікава деталь – роль, яка приписується цим птахам, трактується неоднозначно. Зазвичай усі вони вважаються скоріше негативними персонажами через нічний спосіб життя та їх голос, який сприймається людиною як неспокійний. Багато древніх повір'їв, пов'язаних із совами, збереглися буквально до останніх днів. Так було в Середній Азії та Казахстані ще недавно існувала віра у чудодійну силу сов. Цінувалися, наприклад, пір'я з грудей і живота пугача, як дорогий талісман, що охороняє дітей і худобу від поганого ока. Пазурі пугача ніби оберігали від лихоманки, позбавляли безпліддя. У місцевостях, де поширені ці забобони, за совами полювали. Іноді цих птахів відловлювали і утримували, щоб у міру потреби вищипувати пір'я у живого птаха або збирати їх у період линьки. Ще наприкінці 20-х років ХХ століття одяг дітей в Узбекистані нерідко був прикрашений пучками пір'я пугача.