Рівненський зоопарк

Гуанако

Деталі

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:36

Гуанако (Lama guanicoe)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Гуанако - тварина стрункої, легкої статури. За пропорціями нагадує оленя або антилопу, але з більш витягнутою шиєю. Довга шия гуанако служить балансиром при ходьбі та бігу. Гуанако має великі очі з довгими, густими віями і досить великі рухливі вуха. Шерсть довга, густа, забарвлення верхньої частини спини та шиї червоно-коричневе. Живіт, ноги і шия знизу майже білі, межа кольору між темним і світлим забарвленням виражена різко. На «обличчі» гуанако шерсть темна, а вуха світло-сірі. Цим тварина відрізняється від вікуньї, у якої і мордочка, і вуха коричневі (забарвлення інших частин тіла подібна).

Довжина тіла  - 120-175 см, хвоста - 15-25 см, висота в загривку - 90-130 см (незалежно від статі). Вага - 115-140 кг (самці трохи більше за самиць).

Розповсюдження та місця проживання:

Ще на початку ХХ століття гуанако мешкали на великій території Південної Америки - у степах Гран-Чако (Аргентина), в саванах і пустелях Південної Патагонії, на узбережжі і навіть на Вогняній Землі. В даний час вони зникли на більшій частині ареалу, зберігшись лише в Андах, від південного Перу через Чилі та Аргентину до Вогненної землі. Невелика популяція є у горах західного Парагваю.

Мешкає в пампасах, напівпустелях та високогір'ях Анд. Піднімається до висоти 4000 м над рівнем моря. Переважно тримається в горах, піднімаючись до снігової лінії, але уникаючи снігових полів; у суху пору року спускається у вологі долини. Іноді ці тварини роблять справжні кочівлі.

Живлення:

Травоїдні тварини (основна їжа - трав'янисті рослини, багаторічні рослини, мохи), здатні тривалий час обходитися без води.

Спосіб життя:

У темний час доби гуанако відпочивають, на світанку починається активність, яка протягом дня кілька разів змінюється періодом спокою. Вранці та ввечері гуанако ходять на водопої. Живуть гуанако невеликими групами 2 типів. До першої групи входять гареми із самок з дитинчатами, очолювані одним дорослим самцем. Чисельність тварин у таких групах коливається від 3 до 20. Підраховано, що до гаремних груп входить лише 18% дорослих самців. Інші самці утворюють холостяцькі угруповання непостійного складу, куди стікаються молоді тварини, які не встигли завести свій гарем, і верблюди, які вже втратили прихильність прекрасної статі.

Особливості розвитку:

Статевозрілими самиці стають до 2 років, самці - до 2,5-3 років. Вагітність триває 11 місяців. Народжується одне, рідко два дитинчати, вагою близько 6 кг. Молочне годування триває 4 місяці.

Тривалість життя – 20 років; у неволі - до 28 років.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Рідкісна тварина, чисельність у природі скорочується. Занесена до Червоної книги МСОП, II Додаток СІТЕS.

Найближчі родичі:

Лама (Lama glama), а також інші види верблюдових Південної Америки – вікунья або вігонь (Vicugna vicugna) та альпака (Vicugna pacos).

Тварина і людина.

Гуанако – один із двох видів диких безгорбих верблюдів Нового Світу (другий дикий вид – вікунья). Споконвіку на цю тварину люди полювали заради шкіри та м'яса. Але гуанако як об'єкт мисливського промислу, саме він є родоначальником домашнього безгорбого верблюда - лами. Вважається, що одомашнення почався ще близько 5000 років тому. Тварин використовували і як в'ючні, і стригли для отримання вовни. Про те, що гуанако грає в житті людей дуже важливу роль, говорить той факт, що в Аргентині є місто, назване на честь цієї тварини – Гуанако. Гуанако грали велику роль у житті індіанців техуельче, - ця тварина давала їм м'ясо, кістку та шкури для виготовлення домашнього начиння та знарядь праці. В 1520 Антоніо Пігафетта, ймовірно, першим з європейців побачив гуанако. Його показали індіанці, яких згодом Пігафетта назвав патагонцями, тобто «великогоми», у них на ногах були масивні мокасини, пошиті зі шкур гуанако. Пізніше і всю цю місцевість почали називати на честь корінного населення Патагонія. В даний час на ранчо в Андах гуанако розводять у неволі заради хутра, з якого роблять одяг та прикраси. Він нагадує лисій і використовується як у натуральному вигляді, так і забарвленим.

Верблюд двогорбий

Деталі

Створено: П'ятниця, 18 листопада 2022, 09:22

Бактріан, або верблюд двогорбий (Camelus bactrianus)

Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla)

Родина: Верблюдові  (Camelidae)

Відмінні ознаки:

Зовнішній вигляд настільки характерний, що не дозволяє сплутати його з будь-якою іншою твариною: наявність двох горбів різко відрізняє його від одногорбого верблюда. Довгі ноги закінчуються роздвоєною ступнею, що спирається на мозольну подушку. Копит як таких немає - кожна частина роздвоєної ступні закінчується подобою кігтя. У двогорбого верблюда дуже довга, вигнута шия, що прогинається вниз і потім знову U-подібно піднімається вгору; голова знаходиться на одному рівні з плечима.

Довжина тіла  сягає 250-360 см, хвоста - близько 50 см. Висота в загривку - 180-210 см (разом з горбами до 250 см). Вага - 500-700 кг.

Розповсюдження та місця проживання:

Дикий двогорбий верблюд (хаптагай) нині зустрічається у важкодоступних місцях Монголії та Китаю, домашній двогорбий верблюд - у східній частині Центральної та Середньої Азії, Монголії та сусідніх територій Росії та Китаю. Мешкає переважно у степових та напівпустельних районах.

Харчування:

Трава, листя, колючки тощо.

Спосіб життя: 

Стадна денна тварина. Дорослі самці нерідко зустрічаються й поодинці. Хаптагаї тримаються зазвичай невеликими стадами по 5-20 голів (іноді до 30), які в основному складаються з самок і молодняку; ватажком є домінантний самець. До табуна верблюдів можуть входити і молоді статевозрілі самці, але не в період гону.

Особливості розвитку:

Статевої зрілості досягають у 3 річному віці для самиць, 6 річному – для самців. Після  13-місячної вагітності народжується 1 малюк (двійня у бактріанів вкрай рідкісне явище). Самиці народжують стоячи. Через 2-3 години новонароджений встає на ноги, через кілька місяців впевнено пересувається характерною інохіддю. Самка годує малюка молоком понад рік. Відомі довгожителі, які досягли 50-річного віку.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Популяція диких верблюдів налічує лише кілька сотень голів. Їх подальше виживання у найближчі десятиліття перебуває під сумнівом навіть попри охоронні заходи.

Найближчі родичі:

Інші представники родини верблюдових (Camelidae), що поєднує три сучасні роди: верблюдів (Camelus), лам (Lama), вікуній (Vicugna).

Це цікаво:

Червоні кров'яні тільця у верблюдів не круглі, як в інших ссавців, а овальні. Такі тільця пластичніші, покращують кровотік і перешкоджають витокам більш рідкої частини крові в інші тканини при підвищенні температури, інакше тіло верблюда виявилося б сильно зневодненим. Саме тому бактріани та дромедари можуть довго обходитися без води. У бактріана великі, що звисають набік, горби. Він краще за дромедара переносить сильні холоди. Бактріана нерідко  відпочиває у снігу після денного переходу. Крижані вітри Центральної Азії не завдають йому жодної шкоди. На відміну від дромедара, шкіра в нього дуже товста.  У носі бактріан, як і дромедар, має складну систему складок слизової. Вони захищають дихальні шляхи і перешкоджають втраті вологи при виході - тобто це універсальні непотоплювані кораблі пустелі.  Це здасться дивним, але саме верблюдів довгий час підозрювали в тому, що ці тварини можуть обходитися взагалі без сну. Причина цих підозр була цілком обґрунтована. Верблюди відносяться до жуйних тварин. Вдень їм доводиться постійно щипати траву, щоб повністю набити свій шлунок, а всю ніч жувати жуйку. Виходить, їм ніколи спати. І все ж таки верблюди сплять. Тільки сон у них дрібний. Одні частини мозку сплять, інші - не сплять, керуючи рухом жувальних м'язів.

Зебу

Деталі

Створено: Четвер, 17 листопада 2022, 09:41

Зебу (Bos taurus indicus)

Ряд: Парнокопитні  (Artiodactyla)

Родина: Бикові (Bovidae)

Відмінні ознаки:

Від європейської корови зебу відрізняється наявністю на загривку великого горба, іноді опушеного по краю шерстю, і складками між передніми ногами. Довжина тіла - до 200 см. Висота в загривку - 90-140 см. Вага становить 80-400 кг (залежно від породи).

Розповсюдження та місця проживання:

Заселяє регіони з тропічним та субтропічним кліматом. Зебу родом з Індонезії, зараз у напівдикому стані живуть в Африці, Індії, в Азербайджані, навіть у Бразилії. В Африку та на Мадагаскар їх завезли кілька століть тому, швидше за все для ритуальних цілей.

Харчування:

Трав'яниста рослинність.

Спосіб життя:

Типова стадна тварина з денною активністю.

Особливості розвитку:

Статева зрілість настає у 1,5 - 3 роки. Вагітність триває 285 днів. Зазвичай народжується одне теля, двійні досить рідкісні. Вага маляти - 22-25 кг.  Зебу може народжувати у віці близько трьох років. Тривалість життя - 10 років та більше.

Природоохоронний статус та стан природної популяції:

Свійська тварина.

Найближчі родичі:

Дагомейська карликова худоба, угорська степова худоба, африканська худоба ватуссі, шотландська (шетландська) високогірна худоба та відновлений тур (Bos taurus primigenius).

Тварина і людина.

В Індії зебу і корови взагалі користуються у людини особливим пієтетом, вважається, що вбивця корови неодмінно потрапить у пекло: «Вбивцям корів уготовано гнити в пеклі стільки років, скільки було волосків на тілі корови». З Індії людина розселила цих корів по всьому світу - найперше в тропічні і субтропічні регіони. Живуть тварини в Бразилії, на Кавказі, в ряді країн Азії. Але ніде зебу не користуються такою популярністю, як в африканських країнах. Вони увічнені на гербах Нігеру, Ботсвани та Мадагаскару. Причому на таємничому та загадковому острові Мадагаскар, зебу, популярні більше ніж лемури, і хоча їх їдять та приносять у ритуальні жертви, досі поголів'я зебу тут вище, ніж чисельність населення. У Європі особливо популярні карликові зебу. За умовами утримання карликові зебу нічим не відрізняються від звичайних корів, хіба що в 3 рази менше обходиться витрати на утримання, споживання корму, площа загону, витрати на транспортування, ніж у звичайної корови.